Туреччина для бекпекера

Чому в Туреччину?

По-перше, Туреччина – це різноманіття природи. «Yedi iklim» - кажуть турки. Мов, у Туреччині є сім різних кліматів. Морів – щонайменше чотири (то якщо не виділяти з Егейського Фракійське, Ікарійське і Критське моря, а з Середземного – Левантійске). Є великі озера (дещо менші за Великі Американські й Великі Африканські, але). Є пустелі і є льодовики; є двохтисячолітні платани й оливи; а ліси з ліванського кедру тут більші, ніж у Лівані. Є в Туреччині одна вершина понад 5 тисяч метрів (Арарат, вона ж Агри, вона ж Агир), дві понад 4 тисячі (Сюпхан і Джило), однозначних 3-тисчяників 59 (якщо без Уйлука) або 60 (якщо з Уйлуком). Вершин висотою від 2 до 3 тисяч метрів по всій Туреччині не рахують: турки напівжартома кажуть, що таких гір тут від 2 до 3 тисяч.

По-друге, Туреччина – це дивне сполучення цивілізації і фронтиру. З одного боку, матеріальні пам’ятки (у тому числі монументальних масштабів) тут є навіть 8-тисячолітньої давнини. З другого – в морі, в горах і під землею досі лишається багато недослідженого і неходженого. А між цими двома крайнощами живуть майже 90 мільйонів турків, продають вхідні квитки на античні руїни і там же пасуть баранів і вирощують апельсини. А ще – рулять Чорноморськими протоками, продають Україні безпілотники, наводять турецький порядок у Сирії і будують космодром у Сомалі.

По-третє, сучасна Туреччина поєднала в собі риси багатьох культур: французької, римської, грецької, арабської, перської, тюркської… В турецьких географічних назвах ми впізнаємо Крим, Херсонщину й Донбас; у турецькій кухні – Крим, Кавказ і Середземку; у турецькій мові знаходимо болгарські й українські слова; а в турецькому менталітеті – класичний галичанський підхід. І результатом такого синтезу став не американський melting pot, а дещо самобутнє, красиве і варте уваги.

І нарешті Туреччина – це близько. Навіть коли літаки зі Львова не літають, дістатися Стамбула машиною чи автобусом можна за добу, а Антальї – за півтори. Ну, або літаком із Бухареста чи Кракова – буде зовсім швидко. Швидко і недорого.

Якщо в Туреччину – то куди саме?

Туреччина велика й різноманітна; всю її побачити – задача на багато років, але з чого починати?

Найпопулярніша туристична локація Туреччини – безперечно Стамбул, 12-мільйонний мегаполіс із двотисячолітньою історією. Босфор, Мармурове й Чорне моря, музеї візантійської та османської епох; мости, тунелі й найсучасніший аеропорт… Мінусів два: (1) взимку тут за турецькими мірками прохолодно і при тому (2) у Стамбулі нема гір. Ну і kalabalık – тобто надто багато народу, як для відпочинку. Як на мій смак, Стамбул – класний пересадочний хаб; і тут можна цікаво провести хоч дві години, а хоч і два дні від рейсу до рейсу, але саму відпустку я би хотів провести не в ньому.

Найближчий до Стамбула гірський масив – Улудаг. Найбільша висота його: 2543 м над рівнем моря. Озерними ландшафтами й лижними курортами Улудаг трохи нагадує наш Свидовець; але він вище (при чому вище розташовані й вершини, і гірські озера, і навколишня інфраструктура). Власне, інфраструктура – важливий плюс Улудага: зі Стамбула автобусом до Бурси, далі канаткою до гірських готелів – і ось ми вже заїхали на 1800. Що там до вершини лишилося? А вершина та – чесний двох із половиною тисячник;) Крім озер, з вершини в ясну погоду видно Мармурове море, а як дуже пощастить – то й Чорне. Основні недоліки: (1) Улудаг маленький: нацпарк лише 20 км в довжину, а разом із прилеглими горами добре як 60; і (2) море з Улудага лише видно, але пішки спускатися з гори на пляж далекувато. Та й море Мармурове – зовсім не найтепліше і не найпрозоріше в Туреччині.

Якщо ми хочемо, щоб і гори, і море в одному флаконі, та ще і море щоби було теплим – то вибираємо ми лише з трьох великих позицій: Західний Тавр (Batı Toroslar), Центральний Тавр (Orta Toroslar) і Світлі Гори (Nur Dağları). При чому Nur Dağları – то Хатай, що нещодавно постраждав від землетрусу і, крім того, донедавна був геть нетуристичним через війни у сусідній Сирії. Мабуть, за рік-два-три там обстановка трохи нормалізується; а поки подивимося західніше.

Приморські райони Центрального Тавру відомі як Geyik Dağları (Оленячі Гори), Akçalı Dağları (Біляві Колючі Гори або Кленові Гори, або Тополині Гори, або Гори Мідних Грошенят) й Gıden Gelmez (буквально Пішов-І-Не-Прийшов). Там у вузькій смузі понад середземноморським берегом є курорти, асфальт, цивілізація, а вище – дикі гори, не дуже високі (найвища вершина 2805 метрів), але сильно закарстовані й навіть гіперзакарстовані. Не очікуйте там ресторанів і лоджів; тут навіть зі стежкою з пункту А до пункту Б можуть бути проблеми. Проте, щоби недалеко від теплого моря полазити з капроном по вертикальних печерах – район цілком ОК.

І в номінації «гори плюс тепле море» за вибуттям решти конкурентів лишається Західний Тавр, він же Batı Toroslar. Усі найвищі і мабуть усі найцікавіші гори Західного Тавру зосереджені на Лікійському півострові (на турецьких картах часто зустрічаємо й іншу його назву: Teke Yarımadası = Козлиний Півострів). Саме тут височіють бездоганний трьохтисячник Kızlarsivrisi й «сумнівний трьохтисячник» Uyluk Tepesi. Саме тут уже три тисячі років горять вогні Химери-Янарташу (Yanartaş). Саме тут вирощують кращі в усій Туреччині яблука й апельсини. Саме тут розташовані найбільші на Турецькій Середземці рибні ферми і столиця турецького дайвінгу. Саме тут найближчий до турецького берега морський кордон. І саме тут рівень окультуреності смуги між горами й морем дозволяє кожен день протягом тижня чи двох насолоджуватися природою – і при тому, щоразу ночувати у комфортних умовах кемпінгів і пансіонів.

Культурні стежки

На відміну від приморських хребтів Центрального Тавру (який залишається відносно диким), на Західному Таврі вже 25 років тому з'явилася перша маркована стежка; і з того часу роботи з маркування і благоустрою пішохідних шляхів продовжуються донині. Координує ці роботи організація «Kültür Rotaları Derneği» зі штаб-квартирою в Антальї, заснована Кейт Клоу (Kate Clow) – англійкою, з якої почався турецький пішохідний туризм як культурне явище.

У цікавому нам районі основних таких стежок три: Лікійська, Карійська і Стежка Святого Павла, ну або вже дві – бо у 2021-му Кейт Клоу пройшла і промаркувала перемичку між Стежкою Святого Павла і Лікійкою, і тому дехто їх тепер вважає єдиним маршрутом.

Це доволі довгі маршрути. Класична нитка Лікійської стежки має довжину 540 км, а з перемичкою до Стежки Святого Павла (якщо ту перемичку вважати продовженням Лікійки) – всі 710 км. Стежка Святого Павла (без тієї перемички) – 500 км. Карійка – 800 км. Це якщо не рахувати місцевих відгалужень і варіацій на кшталт стежок Фетхіє, стежок Святого Миколая тощо. Зрозуміло, що запхати всі три в одну стандартну відпустку неможливо. То що обрати?

Оскільки ми домовилися шукати «гори + море» - то Святого Павла трохи відкладемо, бо на тій стежці море є лише в Антальї, при чому навіть не на самому маршруті. А на самій стежці Святого Павла моря нема. Річки є, озера й водосховища є – а моря нема. Я би на Святого Павла йшов у червні – коли на морі вже 40+ градусів, а на пляжах гірського Егірдірського озера – лише 34.

Карійка – навпаки: цікава у прохолодному сезоні. На Карійці нема високих вершин і відповідно нема снігу навіть у січні-лютому. А моря – навпаки, багато в усі сезони і з усіх боків. Карійка – найбільш приморська з усіх культурних стежок Туреччини. Але Карійка навіть за турецькими мірками відносно складна у плані забезпечення питною водою. Пʼять років тому вона сильно постраждала від лісових пожеж. Але, навіть після того, по Карійці можна спланувати і пройти дуже красивий маршрут на тиждень-півтора.

І нарешті Лікійка. Це історично перший із культурних маршрутів Туреччини. Саме звідси, з Лікійки, у 1999-му почалася історія масового пішохідного туризму в Туреччині. Саме сюди поїхали трекери й бекпекери з усього світу. І саме тут турки почали усвідомлювати, що маркований туристичний шлях крізь твою ділянку – то не лише задовбалово, але й чималі гроші. За 25 років на Лікійці відкрилися й працюють сотні кемпінгів, пансіонів, ресторанів і кафе. Комфортні походи – саме тут, по Лікійці.

З чого складається Лікійка і що на ній є?

Зазвичай Лікійську стежку поділяють на три частини: Західну, Центральну і Східну. (Тепер ще додалася Перемичка до Святого Павла – але вона далеко від моря, тому давайте повернемося до класики).

Західна Лікійка – від Фетхіє до Каша. В ті роки, коли зі Львова та Києва були авіарейси в Даламан, то була найпопулярніша частина Лікійської стежки серед українських туристів. На Західній Лікійці є вершина Бабадаг (Babadağ = Батько-Гора) – 1911 метрів; є великий черепаховий пляж Патара; є унікальна фішка – Долина Метеликів (Kelebek Vadisi).

Східна Лікійка – від Фініке до Антальї (або до Геїкбаїра). Теж популярний фрагмент, у наші часи зручніший із точки зору логістики. Тут є найвища вершина всієї Лікійки – Тахтали (Tahtalı = Гора-Ліжко: вона справді схожа на ліжко з периною і подушкою, якщо дивитися з Фініке узимку), 2366 метрів над рівнем моря, тобто на три сотні вища за Говерлу. Тут є другий великий черепаховий пляж Чирали (Çıralı). І тут є своя унікальна фішка – вогні Янарташу (Yanartaş).

Центральній Лікійці в порівнянні з Західною та Східною трохи не пощастило, чи пощастило, залежно від точки зору. Нюанс у тому, що до багатьох цікавинок Центральної Лікійки простіше доїхати, ніж дійти пішки. Крім того, мало хто починає йти Лікійку саме з центрального її відрізку. А коли стежкою мало ходять – вона заростає. Ось і Центральна Лікійка поступово заростає, при чому заростає колючками. То як зберетеся на Центральну – споряджайтеся відповідно.

Що є на всій Лікійці? Багато історичних об’єктів. У більшості випадків це руїни: давньогрецькі, візантійські, генуезькі… Деякі музеїфіковані, деякі помалу розвалюються, деякі досі використовуються за прямим призначенням.

Що іще тут є? Каньйони. На Центральній це Демре-Чай: там просто йде дорога, з краєвидами, але без розваг. На Східній – Гьойнюк: там є каскад ставків, є екскурсії на надувному човні (які чомусь називають рафтінгом), є плавання в гірській річці в гідрокостюмі (яке тут називають каньйонінгом) і є зіплайни. На самій Західній Лікійці цікавих каньйонів нема (якщо не вважати каньйоном Долину Метеликів); проте у 15 км від неї є знаменитий каньйон Сакликент (Saklıkent).

Як і коли потрапити на Лікійку?

Я туди катаюсь автобусом. Львів – Анталья, Київ – Анталья, Одеса – Анталья… Прямі автобусні рейси зараз є, і приходять ті автобуси саме туди, куди й літаки з Кракова: у міжнародний аеропорт «Анталья». Тож, якщо у вашій компанії хтось добирається з України, а хтось із Європи – зручно зустрітися саме там.

Трек Лікійської стежки адекватно показують популярні навігаційні програми для смартфона – наприклад, OsmAnd, MapyCz… Є і маркування на стежці – але пам’ятаємо, що будь-яка картографічна інформація (паперова, електронна тощо) має тенденцію старіти, втрачати актуальність. Наприклад, на Східній Лікійці деякі місцеві мешканці перекопують стежку, яка їм заважає – або навпаки: будують паркан до сусіда, щоби гроші туристів не текли до того сусіда; а у 2024-му в районі Химери з’явилося хибне маркування, що веде на небезпечну ділянку.

З водою на Лікійці краще, ніж у пустелі – але гірше, ніж на нашій Чорногорі. Якщо по сезонах – то весною краще, ніж восени. Літо й зима – щось посередині.

З температурою повітря – як на мій смак, найкомфортніші умови з квітня по середину травня і з середини вересня по середину листопада. Якщо влітку – то на стежці може бути багато людей, а на низько розташованих відрізках може бути надто жарко під рюкзаком. То я би Лікійку до літа не відкладав, а йшов весною.

Навколо Лікійки

Коли ви вже пройшли пішохідний маршрут Лікійкою – то що ще цікавого ви можете знайти навколо?

• Високий Бейдаглар (Beydağlar = Багаті Гори). Найвища вершина цього масиву – чесний трьохтисячник Kızlarsivrisi, 3070 метрів. Капрону там не треба, все йдеться ногами. Коли снігу нема (тобто приблизно з липня по листопад) – навіть без кішок. Крім трьохтисячника, там є з півсотні вершин 2500+. Крім вершин, є заповідний ліс із ліванських кедрів і високих ялівців. Є карстові долини. Є печери. А чого нема – так це адекватних карт Високого Бейдаглару. Ні електронних, ані паперових. У тих, що я бачив, рельєф показаний іще більше-менше, мережа доріг фрагментарно, а джерела води дуууже приблизно, щоби не сказати фантастично. Туди треба гід, у якого та карта в гаджеті чи в голові.

• Середземне море. Як кажуть турки – Ak Deniz, тобто буквально Біле Море. Біле – бо сонячне, прозоре й тепле. Найнижча температура морської води тут 17 градусів (а в Каші 18), найвища 31. У квітни буде приблизно 20; у жовтні 25. Пляжі є на будь-який смак, стиль, сервіс і гаманець. Є морські прогулянки, дайвінг. «Столиця турецького дайвінгу» – Каш – саме тут, на Лікійці: сезон там триває 12 місяців на рік. А хороші дайв-центри є в багатьох містечках цього узбережжя: у Фініке, Адрасані, Кемері.

• Античні міста й історичні музеї. По Лікійці цього дуже багато. Найрозкрученіші, найпопулярніші й найпопсовіші – то Міра і Храм Святого Миколая в Демре. Там дорого, але цікаво… або так: цікаво, але дорого. Ну і той храм Святого Миколая щільно окучують московські товариші – з іконним центром і потоком російських паломників. Якщо вам треба щось інше, то в тому ж Демре є ще Музей Лікійської цивілізації на городищі Андріяке; у Фініке є Ліміра, де річка тече по античній вулиці; Аріканда, яка вже була курортом, коли ще Туреччини не було.